Моє знайомство з письменником Борисом Грінченком

Наш світ – це величезна шахматна дошка, де кожна фігура – це особистість, де все залежить від нашого ходу.
Я обожнюю будувати різні теорії. Це приємно робити, лежачи з чашечкою ароматного чаю під м’якеньким пледом, коли у полу темряві тебе оточує тиша, а дрімота муркоче у тебе на грудях, згорнувшись сірою кішкою. У такі моменти чомусь завжди хочеться подумати про життя, згадати усі свої помилки, придумати класні аргументи до вже програних суперечок, проаналізувати день, який минув, вигадати діалоги та події, яких ніколи не буде, і врешті-решт заспокоїтись. Але цей спокій недовгий, його кожен раз порушують якісь думки. Вони обожнюють шкребтись у затуманеному розумі, шурхотіти обривками моїх спогадів і підсовувати мені зовсім абсурдні ідеї. Але іноді у мою голову забігає якась маленька, сіренька думка. Вона може довго блукати десь у моїй підсвідомості, але колись вона все ж таки виповзає на світ божий і тихенько шепоче про щось своє. Зазвичай я не звертаю уваги на такі думки, але іноді прислухаюсь до того, що вона там бурмоче. Цього разу, думка мене зацікавила, я спритно схопила її за хвіст і потягнула на себе, не звертаючи уваги на її обурені вигуки.
Накрутивши хвіст на палець, я почала чекати, коли думка, нарешті, заспокоїться та почне будувати свою теорію, але вона не поспішала.
- Ну?
- Баранки гну, - передражнила мене думка, умиваючи свою маленьку мордочку. Від такого нахабства, я ледь не впустила хвіст, але швидко отямилась і продовжила діалог.
- Чому ти не починаєш будівництво, та і взагалі не розвиваєшся, уся така маленька, худенька, що аж на ладан дихаєш.
- А я не якась там дурниця, щоб самій існувати, мене годувати треба, бажано книжками. Обожнюю гризти граніт науки. – Оскалила думка немаленькі ікла, але швидко заспокоїлась і додала вже більш теплим тоном :
- Можеш просто зі мною поговорити.
- А про що?
- А про те, що найбільше бентежить. Пам’ятай, від мене нічого не приховаєш, і тобі вже прекрасно відомо, яке питання задати.
- Я не знаю.
- Знаєш. Але чомусь боїшся. – заявила думка – От що, слухай. Ти ознайомилася з творами Грінченка «Дзвоник» і «Каторжна», я знаю, що вони збентежили тебе, навіть, злякали. Жахливі книжки, страшні, але чому тобі було лячно? Це усього лише книжка – чорні закарлючки на білому папері,нічого особливого, але ти боїшся. Боїшся, бо знаєш – це може статись з кожним, і усе залежить від твого вибору.
- Але ж у долі тих дівчат винні не тільки вони, але й оточуючі. Якби…
- Якби, якби… Не існує ніяких»якби». Не перебивай. Так от, усе залежить від нашого вибору. Ти і сама про це думала, коли розробляла свою теорію гри. Увесь світ – це шахматна дошка, на якій стоять фігури-люди. Усе просто: кожен з нас робить крок, але ніколи не знає, на яку клітинку потрапить. Те що люди люблять називати «білими та чорними смугами» у своєму житті – усього лише клітинки, наслідки нашого вибору. Легко? Легко, тільки й ходи собі по цій дошці, і у тебе є можливість стати королем. А тепер уяви, що клітинки на дошці усі сірі, поруч рухаються якісь незрозумілі фігури, а коли ти перетинаєшся з ними, вони пропонують тобі зіграти у нарди, а у тебе в кишені лише колода карт. Що? Ти не розумієш? Але ж саме так і відбувається в житті. Ми йдемо своїм шляхом, відкриваємо свої чорні та білі клітинки. Але у цій грі ми не одні, і трапляються ситуації, коли усе на нашій дошці перевертається з ніг на голову з приходом однієї фігури. Це можуть бути нові люди, нові обставини, тощо, але факт у тому, що вони лізуть у НАШУ гру зі СВОЇМИ правилами, себто поглядами. Буває так, що ми ламаємося під цим натиском, здаємося більш сильній фігурі, буває, що тікаємо. Але не варто забувати, що будь який пішак може стати королем, не треба забувати, що це НАША гра, і НАША дошка, і тільки НАМ вирішувати, коли ми дійдемо кінця і займемо свій трон. Ти можеш стати сильною особистістю незалежно від оточуючих тебе людей, адже ти – король свого життя, тільки ти обираєш свій шлях і несеш за нього відповідальність, тільки ти обираєш: зламатись, чи іти далі, високо піднявши голову, з мужністю прокладаючи свою стежку. Ти не зможеш втекти від інших фігур, тобі усе одно доведеться з ними грати, але граючи, не забувай, програвай і ставай сильнішим, але ніколи не ламайся. Ті дівчата самі винні у своїй долі, бо кожна така фігура – це випробування, і проходять його тільки ті люди, що дійсно цього бажають, люди, що готові стати сильнішими.

LazyDeer

Мова якою не спілкуються стає мертвою

   Цікавий факт, що народ і мова нерозривно пов’язані між собою: не існує мови без народу, і навпаки – народу без мови. Мова – це скарб: вона є нашою історією та культурним спадком, бере участь у формуванні менталітету та традицій, допомагає усвідомити нашу належність до певної нації. На мою думку, мова є дзеркалом свого народу: вона відображає його характер. Наприклад, емоційні іспанці мають експресивну мову собі під стать. Тому вислів «народ, який втрачає свою мову, зникає» я сприймаю так, що разом з мовою ми позбуваємося тих характерних для нації особливостей, що у певній мірі притаманні кожній людині, і що визначають її, як громадянина певної держави. І тоді такий народ просто розчиняється у іншому.

   Мова вважається мертвою, якщо не має живих носіїв, для яких вона є рідною. Якщо не має народу, який на ній спілкується, то вона забувається і поступово зовсім зникає, як ,наприклад, діалекти знищених індіанських племен. Але буває так, що мертву мову вдається зберегти у пам’яті людей і використовувати у певних сферах. Прикладами таких мов є латина, яку використовують в науці, а також староцерковнослов'янська, якою користуються в релігії.

   На базі багатьох мертвих мов були утворені нові, а разом з ними і нові народи, які перейняли у своїх предків характерні риси, історію та традиції, але змінили їх, дописали, доповнили, та отримали вже нову націю.

LazyDeer

Какой спорт нужен человеку?

  Вопросы о том, какой спорт нужен человеку, какое место спорт должен занимать в жизни человека, как относится современный человек к спорту, имеют разные ответы, потому что у людей существуют  на это разные точки зрения.

  Несомненно, самым популярным спортом является бег. Вот встаешь ты утром, покушал, умылся, оделся и вперед бегать, потому что уже восемь ноль ноль, а до школы тебе еще пилить и пилить. Чем вам не утренняя пробежка? Вот и я говорю, отличный способ поддерживать себя в форме, а учитывая то, что просыпаю я каждое утро, то и пробежки у меня, естественно, регулярные. Ну а если оглянуться, то таких неудачников вы найдете вагон и маленькую тележку, но есть и такие, кто действительно серьезно тренируется по утрам. Таких людей я искренне уважаю, так как сама не способна оторвать свое седалище от дивана, что бы растрясти заржавелые косточки

 Бег, конечно же, я отношу к нужному виду спорта, туда же по моей милости отправляется плаванье (кому утонуть то хочется, да и красиво все-таки), борьба (без нее никак сейчас), велоспорт (Да здравствует чистый воздух!) и шахматы. Постараюсь объяснить свою точку зрения детальней. Плаванье, как и бег, укрепляет кардио систему, что очень важно для теперешнего поколения. Куда не плюнь, везде одни инвалиды, страдающие в свои-то четырнадцать такими заболеваниями сердца, какие старушкам и не снились. Знаю об этом не понаслышке, у самой таких знакомых больше пяти наберется. Что же насчет борьбы? Борьба штука важная, маньяков то развелось, ступить некуда, так что за себя уметь постоять нужно (ну и если что, за парня, конечно, вступиться, они у нас существа нежные). Далее у нас велоспорт. Ну тут все понятно, люблю я велосипеды, люблю и все. Во первых, это удобно, во вторых, красиво, практично, весело, полезно и т.к.д. по моему немалому, хочу сказать, списку. Все перечислять язык отсохнет, скажу только, что это действительно здорово, так что пересаживайтесь все на железного коня и вперед бороздить Киевские (и не только) дороги (опять-таки, возвращаясь к теме с маньяками, если с борьбой не сложилось, то всегда есть вероятность оторваться от преследования на своем двух колесном друге). И завершают мой самодельный список шахматы. Как по мне самый идеальный спорт: ни тебе изнурительных тренировок, ни тебе травм (если только противник не решит вас доской оглушить), только истинная красота разумов, столкнувшихся на шахматной доске, и больше десяти тысяч различных комбинаций, готовых воплотиться в жизнь легким движением руки одного из игроков.

  Что же насчет «бесполезного» спорта? Тут все просто. К таковому я отношу большинство показушного спорта: в первую очередь футбол, теннис и волейбол (и вовсе не потому, что я по мячу попасть не могу, вот не вижу в них смысла и все). Другое дело баскетбол. Вот это да, это круто. Десятка высоких, сильных, красивых парней проявляют чудеса ловкости, забрасывая трех очковые и вбивая в корзину "данки". Эх мечты, мечты… Но, увы, современное поколение ценит спорт по проще (тот же футбол, будь он не ладен) и относиться к нему всего лишь как к развлечению, что и порождает кучу бездарностей.

  Так какой же спорт нужен человеку? Как по мне, так человеку нужен тот спорт, к которому у него лежит душа, а остальное уже не важно.

LazyDeer