Наш світ – це величезна шахматна дошка, де кожна фігура – це особистість, де все залежить від нашого ходу.
Я обожнюю будувати різні теорії. Це приємно робити, лежачи з чашечкою ароматного чаю під м’якеньким пледом, коли у полу темряві тебе оточує тиша, а дрімота муркоче у тебе на грудях, згорнувшись сірою кішкою. У такі моменти чомусь завжди хочеться подумати про життя, згадати усі свої помилки, придумати класні аргументи до вже програних суперечок, проаналізувати день, який минув, вигадати діалоги та події, яких ніколи не буде, і врешті-решт заспокоїтись. Але цей спокій недовгий, його кожен раз порушують якісь думки. Вони обожнюють шкребтись у затуманеному розумі, шурхотіти обривками моїх спогадів і підсовувати мені зовсім абсурдні ідеї. Але іноді у мою голову забігає якась маленька, сіренька думка. Вона може довго блукати десь у моїй підсвідомості, але колись вона все ж таки виповзає на світ божий і тихенько шепоче про щось своє. Зазвичай я не звертаю уваги на такі думки, але іноді прислухаюсь до того, що вона там бурмоче. Цього разу, думка мене зацікавила, я спритно схопила її за хвіст і потягнула на себе, не звертаючи уваги на її обурені вигуки.
Накрутивши хвіст на палець, я почала чекати, коли думка, нарешті, заспокоїться та почне будувати свою теорію, але вона не поспішала.
- Ну?
- Баранки гну, - передражнила мене думка, умиваючи свою маленьку мордочку. Від такого нахабства, я ледь не впустила хвіст, але швидко отямилась і продовжила діалог.
- Чому ти не починаєш будівництво, та і взагалі не розвиваєшся, уся така маленька, худенька, що аж на ладан дихаєш.
- А я не якась там дурниця, щоб самій існувати, мене годувати треба, бажано книжками. Обожнюю гризти граніт науки. – Оскалила думка немаленькі ікла, але швидко заспокоїлась і додала вже більш теплим тоном :
- Можеш просто зі мною поговорити.
- А про що?
- А про те, що найбільше бентежить. Пам’ятай, від мене нічого не приховаєш, і тобі вже прекрасно відомо, яке питання задати.
- Я не знаю.
- Знаєш. Але чомусь боїшся. – заявила думка – От що, слухай. Ти ознайомилася з творами Грінченка «Дзвоник» і «Каторжна», я знаю, що вони збентежили тебе, навіть, злякали. Жахливі книжки, страшні, але чому тобі було лячно? Це усього лише книжка – чорні закарлючки на білому папері,нічого особливого, але ти боїшся. Боїшся, бо знаєш – це може статись з кожним, і усе залежить від твого вибору.
- Але ж у долі тих дівчат винні не тільки вони, але й оточуючі. Якби…
- Якби, якби… Не існує ніяких»якби». Не перебивай. Так от, усе залежить від нашого вибору. Ти і сама про це думала, коли розробляла свою теорію гри. Увесь світ – це шахматна дошка, на якій стоять фігури-люди. Усе просто: кожен з нас робить крок, але ніколи не знає, на яку клітинку потрапить. Те що люди люблять називати «білими та чорними смугами» у своєму житті – усього лише клітинки, наслідки нашого вибору. Легко? Легко, тільки й ходи собі по цій дошці, і у тебе є можливість стати королем. А тепер уяви, що клітинки на дошці усі сірі, поруч рухаються якісь незрозумілі фігури, а коли ти перетинаєшся з ними, вони пропонують тобі зіграти у нарди, а у тебе в кишені лише колода карт. Що? Ти не розумієш? Але ж саме так і відбувається в житті. Ми йдемо своїм шляхом, відкриваємо свої чорні та білі клітинки. Але у цій грі ми не одні, і трапляються ситуації, коли усе на нашій дошці перевертається з ніг на голову з приходом однієї фігури. Це можуть бути нові люди, нові обставини, тощо, але факт у тому, що вони лізуть у НАШУ гру зі СВОЇМИ правилами, себто поглядами. Буває так, що ми ламаємося під цим натиском, здаємося більш сильній фігурі, буває, що тікаємо. Але не варто забувати, що будь який пішак може стати королем, не треба забувати, що це НАША гра, і НАША дошка, і тільки НАМ вирішувати, коли ми дійдемо кінця і займемо свій трон. Ти можеш стати сильною особистістю незалежно від оточуючих тебе людей, адже ти – король свого життя, тільки ти обираєш свій шлях і несеш за нього відповідальність, тільки ти обираєш: зламатись, чи іти далі, високо піднявши голову, з мужністю прокладаючи свою стежку. Ти не зможеш втекти від інших фігур, тобі усе одно доведеться з ними грати, але граючи, не забувай, програвай і ставай сильнішим, але ніколи не ламайся. Ті дівчата самі винні у своїй долі, бо кожна така фігура – це випробування, і проходять його тільки ті люди, що дійсно цього бажають, люди, що готові стати сильнішими.
Я обожнюю будувати різні теорії. Це приємно робити, лежачи з чашечкою ароматного чаю під м’якеньким пледом, коли у полу темряві тебе оточує тиша, а дрімота муркоче у тебе на грудях, згорнувшись сірою кішкою. У такі моменти чомусь завжди хочеться подумати про життя, згадати усі свої помилки, придумати класні аргументи до вже програних суперечок, проаналізувати день, який минув, вигадати діалоги та події, яких ніколи не буде, і врешті-решт заспокоїтись. Але цей спокій недовгий, його кожен раз порушують якісь думки. Вони обожнюють шкребтись у затуманеному розумі, шурхотіти обривками моїх спогадів і підсовувати мені зовсім абсурдні ідеї. Але іноді у мою голову забігає якась маленька, сіренька думка. Вона може довго блукати десь у моїй підсвідомості, але колись вона все ж таки виповзає на світ божий і тихенько шепоче про щось своє. Зазвичай я не звертаю уваги на такі думки, але іноді прислухаюсь до того, що вона там бурмоче. Цього разу, думка мене зацікавила, я спритно схопила її за хвіст і потягнула на себе, не звертаючи уваги на її обурені вигуки.
Накрутивши хвіст на палець, я почала чекати, коли думка, нарешті, заспокоїться та почне будувати свою теорію, але вона не поспішала.
- Ну?
- Баранки гну, - передражнила мене думка, умиваючи свою маленьку мордочку. Від такого нахабства, я ледь не впустила хвіст, але швидко отямилась і продовжила діалог.
- Чому ти не починаєш будівництво, та і взагалі не розвиваєшся, уся така маленька, худенька, що аж на ладан дихаєш.
- А я не якась там дурниця, щоб самій існувати, мене годувати треба, бажано книжками. Обожнюю гризти граніт науки. – Оскалила думка немаленькі ікла, але швидко заспокоїлась і додала вже більш теплим тоном :
- Можеш просто зі мною поговорити.
- А про що?
- А про те, що найбільше бентежить. Пам’ятай, від мене нічого не приховаєш, і тобі вже прекрасно відомо, яке питання задати.
- Я не знаю.
- Знаєш. Але чомусь боїшся. – заявила думка – От що, слухай. Ти ознайомилася з творами Грінченка «Дзвоник» і «Каторжна», я знаю, що вони збентежили тебе, навіть, злякали. Жахливі книжки, страшні, але чому тобі було лячно? Це усього лише книжка – чорні закарлючки на білому папері,нічого особливого, але ти боїшся. Боїшся, бо знаєш – це може статись з кожним, і усе залежить від твого вибору.
- Але ж у долі тих дівчат винні не тільки вони, але й оточуючі. Якби…
- Якби, якби… Не існує ніяких»якби». Не перебивай. Так от, усе залежить від нашого вибору. Ти і сама про це думала, коли розробляла свою теорію гри. Увесь світ – це шахматна дошка, на якій стоять фігури-люди. Усе просто: кожен з нас робить крок, але ніколи не знає, на яку клітинку потрапить. Те що люди люблять називати «білими та чорними смугами» у своєму житті – усього лише клітинки, наслідки нашого вибору. Легко? Легко, тільки й ходи собі по цій дошці, і у тебе є можливість стати королем. А тепер уяви, що клітинки на дошці усі сірі, поруч рухаються якісь незрозумілі фігури, а коли ти перетинаєшся з ними, вони пропонують тобі зіграти у нарди, а у тебе в кишені лише колода карт. Що? Ти не розумієш? Але ж саме так і відбувається в житті. Ми йдемо своїм шляхом, відкриваємо свої чорні та білі клітинки. Але у цій грі ми не одні, і трапляються ситуації, коли усе на нашій дошці перевертається з ніг на голову з приходом однієї фігури. Це можуть бути нові люди, нові обставини, тощо, але факт у тому, що вони лізуть у НАШУ гру зі СВОЇМИ правилами, себто поглядами. Буває так, що ми ламаємося під цим натиском, здаємося більш сильній фігурі, буває, що тікаємо. Але не варто забувати, що будь який пішак може стати королем, не треба забувати, що це НАША гра, і НАША дошка, і тільки НАМ вирішувати, коли ми дійдемо кінця і займемо свій трон. Ти можеш стати сильною особистістю незалежно від оточуючих тебе людей, адже ти – король свого життя, тільки ти обираєш свій шлях і несеш за нього відповідальність, тільки ти обираєш: зламатись, чи іти далі, високо піднявши голову, з мужністю прокладаючи свою стежку. Ти не зможеш втекти від інших фігур, тобі усе одно доведеться з ними грати, але граючи, не забувай, програвай і ставай сильнішим, але ніколи не ламайся. Ті дівчата самі винні у своїй долі, бо кожна така фігура – це випробування, і проходять його тільки ті люди, що дійсно цього бажають, люди, що готові стати сильнішими.
LazyDeer
