Народитись кєнку - це не дуже вдалий початок для будь якої душі. Народитись кєнку в трущобах - майже вирок. Але Курушу пощастило, малечу викупив старий чарівник подарувавши шанс на життя. Веніамін забрав малечу до себе в маленьке провінційне містечко, де він був не стільки чарівником, скільки лікарем, ходячою бібліотекою, повитухою та за сумісництвом гадалкою. Коротше кажучи, закривав всі потреби жителів за скромну плату. Куруш ріс здібною сорокою, в маленькому будиночку Веніаміна було тепло і затишно, від місцевих вони завжди мали свіжі яйця, молоко та хліб, а по вечорах старий чарівних любив потеревеніти у вогнища за кеглем трав'яного настою.
Життя текло неспішно. Змалечку Веніамін вчив кєнку гармоті, пізніше тонкощам травництва та зіллєваріння. Тому в свої 6 років ранок Куруша починався з першими півнями. Хоч кєнку і любив поспати, але життя в маленькому місті накладає свої правила. Веніамін не молодшав і хоч мав жвавий розум, та тіло чарівника почало його підводити, тож більшість домашніх справ перейшла на плечі молодого кєнку. Тому прокинувшись на світанку Куруш ішов поратись в сад. Догляд за травами займав багато часу, та кєнку любив з ними возитись. На грядках поруч з цілющими травами з часом можна було побачити і просту городину, тому закінчивши поратись в саду, кєнку збирав трохи городини та йшов на базар. Деякі продукти такі як молоко чи яйця їм часто приносили місцеві як плату за послуги, але деякі реагенти самі себе не куплять. Після сніданку кєнку і чарівник приймали відвідувачів. З часом Куруш вже сам міг вирішити більшість звернень, зачарувати чирій на дупі у мельника чи поворожити на суженого молодим дівчатам - особливого розуму не треба. Веніамін все частіше навіть влітку сидів біля вогнища і вдумливо палив люльку, поки Куруш клопотався по хаті, приймав відвідувачів чи переписував старі трухляві сувії, що були розкидані по всьому будинку в перемішку з травами та склянками.
Веніамін все рідше брався до роботи, а якщо і брався - то будиночком ніби ураган проносився. Тоді Куруш тільки невдоволено клекотав і до пізньої ночі прибирав все на свої місця.
Одного разу до їх містечка на ярмарок приїхав купець з заморськими товарами. Веніамін так і не зміг відтягнути сороку від прилавків зі скляними прикрасами, які наче райдуга виблискували всіма кольорами на сонці. Тож з ярмарку Куруш біг підстрибуючи, стискаючи в руках скляне намисто. Веніамін сміявся в бороду і на наступний день робив вигляд ,що не помітив як кєнку серед ночі запалив свічку і воркотів над своїм скарбом зачарований грою полум'я на кольорових гранях. Пізніше, цього ж літа, в місто завітала зграя кєнку, які подорожували з півночі на схід. Ця зустріч принесла багато нового. Так Куруш отримав своє ім'я від кєнку - Шелест сторінок, а Веніамін був трохи спантеличений, що його хлопчик виявився дівчинкою, яку один з кєнку побажав викупити собі у дружини. Але Курушу то було незрозуміло, тож ворон пішов ні з чим, а Куруш отримав ще кілька скляних прикрас від Веніаміна, який таким чином намагався спокути свою неуважність. Зграя ще деякий час була у місті розповідаючи про свої пригоди та країни за морем, послухати їх збирались всі місцеві, адже ті майстерно копіювали всі почуті ними звуки і їх історії ніби заворожували слухачів. Веніамін теж ходив послухати. але сидів осторонь і ставав все більш задумливим.
Зграя пішла і спокійно минула осінь, а взимку Куруш помітив, що з Веніаміном щось не те. Зазвичай жвавий старий все більше поринав в себе. Взимку він постійно сидів біля вогнища і щось обмірковував.
В один з таких вечорів він покликав Куруша до себе.
- Знаєш, Куруш, я вже 80 років тут живу, - сумно посміхнувся чарівник. Куруш задумчиво нахилив голову, для кєнку ця розмова була в новизну.
- Я за своє життя так ніде і не побував, про світ тільки з книжок і знаю. Як випустився з університету так і осів тут. Думав підзароблю, поїду в місто, а чорт там! - чарівник затягнувся люлькою і видихнув густий смоляний дим. Куруш думав гнівно заклекотати, але щось у вигляді чарівника його зупинило.
- Так і помру у цій дірі.
Вони просиділи в тиші весь вечір, а на ранок Веніамін поводився ніби тієї розмови і не було, тож Куруш зітхнув спокійно, хоч і зарано.
Навесні того ж року повернувшись з ринку кєнку застав свого господаря, який пакував речі. Це було шоком для кєнку, який звик до затишного одноманітного існування. Ще більшим шоком стала тижнева подорож у возі до портового міста, але найгірше було попереду - місяць в морі на хиткому смердючому кораблі, на якому виявилось що у Куруша страшна морська хвороба. тож перший тиждень бідна сорока провела у вигляді нежиттєздатної тушки, перекинутої через борт корабля. Веніамін же ніби відкрив третє дихання, передчуваючи пригоди на новій землі. "Хоч на старості поживу" сміявся чарівник.
Вночі Куруша відпускала морська хвороба і кєнку любив сидіти на мачті і вдивлятись вдалечінь та шукати поглядом омріяну землю. Тому щось неладне кєнку запідозрив першим, але було пізно - пірати.
Нальот був миттєвим, пасажири навіть не встигли усвідомити, що з ними сталось. В паніці кєнку забіг до їх каюти, але було вже пізно. Він застав тільки пірата, що схилився над тілом чарівника. Сині губи та руки притиснуті до грудей, "Серцевий напад" про себе відмітив Куруш перед тим як відчай захлиснув його розум. На ранок все було скінчено. Куруш не знав чи вижив хтось після нападу, той самий пірат спакував його в мішок разом з іншою здобиччю. Маленька сорока не в силі щось зробити дебелій людині. Так кєнку і опинився серед піратів розгублений і самотній. Було ще кілька нападів на інші кораблі, але кєнку погано це пам'ятає, він втратив сенс на існування в обличчі старого Веніаміна і біль від втрати стер почуття часу. Тож момент, коли вони причалили до суші кєнку прогавив, а отямився лише в печері, що була набита скарбами.
Пірати святкували. Такої багатої здобичі мало вистачити на безбідну старість для кожного, випивка лилась бочками і на ранок не лишилось нікого на ногах.
Куруш блуждав по печері між скарбів. але не зважаючи на любов до всього що блищить, йому було моторошно до них торкатись, щось у цій ситуації не давало йому спокою. Він ходив між п'яних тіл і думав про те, що навіть не може їм помститись, бо навіть в такому стані їм вистачить сили щоб прибити одну надокучливу пташку. Так він і дійшов до середини печери. Поринувши в свої думки він не помітив як наступив на гострий кінжал, що стирчав з гори скарбів. Куруш невдоволено засвистів імітуючи звук чайника, але одразу ж замовк. Щось точно було не так, страх прокотився по його спині підіймаючи догори пір'я. Навіть його кволого магічного запасу вистачило щоб відчути як щось прокидається і тоді він почув голос.
- Вбити? Вбити... Вбити всіх, всіх... До єдиного. ВБИТИ.
Тисячі голосів кричали в голові Куруша проникаючи в усі кутки його свідомості, вони ставали все голосніше і голосніше поки свідомість не вирішила по зрадницьки його покинути.
Отямився кєнку коли вже зійшло сонце. Навколо не було жодної живої душі, що було очевидно, бо скелети наврядчи можна назвати живими.
Нажаханий кєку дав драпака і біг до самого узбережжя. Йому пощатило, поруч проходив корабель.Ще більше пощастило, що капітан помітив нажаханого Куруша і причалив до берега. Капітана зацікавив кинутий корабель і розповідь кєнку про печеру, але ні печери, ні тіл не виявилось, ніби всього цього ніколи не існувало.
Тіки підіймаючись на борт кєку помітив як на секунду зупинився час і навколо все ніби вкрилось сірою димкою. По спині пройшовся холодок, а в голові засміявся голос:
- Бідне, бідне пташеня, що втратило господаря, я віддячу тобі за моє пробудження...
Так Куруш в свої 12 років опинився сам на сам в невідомому місті з купкою скляних прикрас та старою люлькою Веніаміна - своїми найбільшими скарбами, та з повним нерозумінням як далі жити.
LazyDeer
