вівторок, 21 березня 2023 р.

Кєнку

 Народитись кєнку - це не дуже вдалий початок для будь якої душі. Народитись кєнку в трущобах - майже вирок. Але Курушу пощастило, малечу викупив старий чарівник подарувавши шанс на життя. Веніамін забрав малечу до себе в маленьке провінційне містечко, де він був не стільки чарівником, скільки лікарем, ходячою бібліотекою, повитухою та за сумісництвом гадалкою. Коротше кажучи, закривав всі потреби жителів за скромну плату. Куруш ріс здібною сорокою, в маленькому будиночку Веніаміна було тепло і затишно, від місцевих вони завжди мали свіжі яйця, молоко та хліб, а по вечорах старий чарівних любив потеревеніти у вогнища за кеглем трав'яного настою.

Життя текло неспішно. Змалечку Веніамін вчив кєнку гармоті, пізніше тонкощам травництва та зіллєваріння. Тому в свої 6 років ранок Куруша починався з першими півнями. Хоч кєнку і любив поспати, але життя в маленькому місті накладає свої правила. Веніамін не молодшав і хоч мав жвавий розум, та тіло чарівника почало його підводити, тож більшість домашніх справ перейшла на плечі молодого кєнку. Тому прокинувшись на світанку Куруш ішов поратись в сад. Догляд за травами займав багато часу, та кєнку любив з ними возитись. На грядках поруч з цілющими травами з часом можна було побачити і просту городину, тому закінчивши поратись в саду, кєнку збирав трохи городини та йшов на базар. Деякі продукти такі як молоко чи яйця їм часто приносили місцеві як плату за послуги, але деякі реагенти самі себе не куплять. Після сніданку кєнку і чарівник приймали відвідувачів. З часом Куруш вже сам міг вирішити більшість звернень, зачарувати чирій на дупі у мельника чи поворожити на суженого молодим дівчатам - особливого розуму не треба. Веніамін все частіше навіть влітку сидів біля вогнища і вдумливо палив люльку, поки Куруш клопотався по хаті, приймав відвідувачів чи переписував старі трухляві сувії, що були розкидані по всьому будинку в перемішку з травами та склянками.

Веніамін все рідше брався до роботи, а якщо і брався - то будиночком ніби ураган проносився. Тоді Куруш тільки невдоволено клекотав і до пізньої ночі прибирав все на свої місця.

Одного разу до їх містечка на ярмарок приїхав купець з заморськими товарами. Веніамін так і не зміг відтягнути сороку від прилавків зі скляними прикрасами, які наче райдуга виблискували всіма кольорами на сонці. Тож з ярмарку Куруш біг підстрибуючи, стискаючи в руках скляне намисто. Веніамін сміявся в бороду і на наступний день робив вигляд ,що не помітив як кєнку серед ночі запалив свічку і воркотів над своїм скарбом зачарований грою полум'я на кольорових гранях. Пізніше, цього ж літа, в місто завітала зграя кєнку, які подорожували з півночі на схід. Ця зустріч принесла багато нового. Так Куруш отримав своє ім'я від кєнку - Шелест сторінок, а Веніамін був трохи спантеличений, що його хлопчик виявився дівчинкою, яку один з кєнку побажав викупити собі у дружини. Але Курушу то було незрозуміло, тож ворон пішов ні з чим, а Куруш отримав ще кілька скляних прикрас від Веніаміна, який таким чином намагався спокути свою неуважність. Зграя ще деякий час була у місті розповідаючи про свої пригоди та країни за морем, послухати їх збирались всі місцеві, адже ті майстерно копіювали всі почуті ними звуки і їх історії ніби заворожували слухачів. Веніамін теж ходив послухати. але сидів осторонь і ставав все більш задумливим.

Зграя пішла і спокійно минула осінь, а взимку Куруш помітив, що з Веніаміном щось не те. Зазвичай жвавий старий все більше поринав в себе. Взимку він постійно сидів біля вогнища і щось обмірковував.

В один з таких вечорів він покликав Куруша до себе.

- Знаєш, Куруш, я вже 80 років тут живу, - сумно посміхнувся чарівник. Куруш задумчиво нахилив голову, для кєнку ця розмова була в новизну.

- Я за своє життя так ніде і не побував, про світ тільки з книжок і знаю. Як випустився з університету так і осів тут. Думав підзароблю, поїду в місто, а чорт там! - чарівник затягнувся люлькою і видихнув густий смоляний дим. Куруш думав гнівно заклекотати, але щось у вигляді чарівника його зупинило.

- Так і помру у цій дірі.

Вони просиділи в тиші весь вечір, а на ранок Веніамін поводився ніби тієї розмови і не було, тож Куруш зітхнув спокійно, хоч і зарано.

Навесні того ж року  повернувшись з ринку кєнку застав свого господаря, який пакував речі. Це було шоком для кєнку, який звик до затишного одноманітного існування. Ще більшим шоком стала тижнева подорож у возі до портового міста, але найгірше було попереду - місяць в морі на хиткому смердючому кораблі, на якому виявилось що у Куруша страшна морська хвороба. тож перший тиждень бідна сорока провела у вигляді нежиттєздатної тушки, перекинутої через борт корабля. Веніамін же ніби відкрив третє дихання, передчуваючи пригоди на новій землі. "Хоч на старості поживу" сміявся чарівник.

Вночі Куруша відпускала морська хвороба і кєнку любив сидіти на мачті і вдивлятись вдалечінь та шукати поглядом омріяну землю. Тому щось неладне кєнку запідозрив першим, але було пізно - пірати.

Нальот був миттєвим, пасажири навіть не встигли усвідомити, що з ними сталось. В паніці кєнку забіг до їх каюти, але було вже пізно. Він застав тільки пірата, що схилився над тілом чарівника. Сині губи та руки притиснуті до грудей, "Серцевий напад" про себе відмітив Куруш перед тим як відчай захлиснув його розум. На ранок все було скінчено. Куруш не знав чи вижив хтось після нападу, той самий пірат спакував його в мішок разом з іншою здобиччю. Маленька сорока не в силі щось зробити дебелій людині. Так кєнку і опинився серед піратів розгублений і самотній. Було ще кілька нападів на інші кораблі, але кєнку погано це пам'ятає, він втратив сенс на існування в обличчі старого Веніаміна і біль від втрати стер почуття часу. Тож момент, коли вони причалили до суші кєнку прогавив, а отямився лише в печері, що була набита скарбами.

Пірати святкували. Такої багатої здобичі мало вистачити на безбідну старість для кожного, випивка лилась бочками і на ранок не лишилось нікого на ногах.

Куруш блуждав по печері між скарбів. але не зважаючи на любов до всього що блищить, йому було моторошно до них торкатись, щось у цій ситуації не давало йому спокою. Він ходив між п'яних тіл і думав про те, що навіть не може їм помститись, бо навіть в такому стані їм вистачить сили щоб прибити одну надокучливу пташку. Так він і дійшов до середини печери. Поринувши в свої думки він не помітив як наступив на гострий кінжал, що стирчав з гори скарбів. Куруш невдоволено засвистів імітуючи звук чайника, але одразу ж замовк. Щось точно було не так, страх прокотився по його спині підіймаючи догори пір'я. Навіть його кволого магічного запасу вистачило щоб відчути як щось прокидається і тоді він почув голос.

- Вбити? Вбити... Вбити всіх, всіх... До єдиного. ВБИТИ.

Тисячі голосів кричали в голові Куруша проникаючи в усі кутки його свідомості, вони ставали все голосніше і голосніше поки свідомість не вирішила по зрадницьки його покинути.

Отямився кєнку коли вже зійшло сонце. Навколо не було жодної живої душі, що було очевидно, бо скелети наврядчи можна назвати живими.

Нажаханий кєку дав драпака і біг до самого узбережжя. Йому пощатило, поруч проходив корабель.Ще більше пощастило, що капітан помітив нажаханого Куруша і причалив до берега. Капітана зацікавив кинутий корабель і розповідь кєнку про печеру, але ні печери, ні тіл не виявилось, ніби всього цього ніколи не існувало.

Тіки підіймаючись на борт кєку помітив як на секунду зупинився час і навколо все ніби вкрилось сірою димкою.  По спині пройшовся холодок, а в голові засміявся голос:

- Бідне, бідне пташеня, що втратило господаря, я віддячу тобі за моє пробудження...

Так Куруш в свої 12 років опинився сам на сам в невідомому місті з купкою скляних прикрас та старою люлькою Веніаміна - своїми найбільшими скарбами, та з повним нерозумінням як далі жити.

LazyDeer

вівторок, 13 вересня 2016 р.

Веселая ночька...

Веселая ночка выдалась, ничего не скажу. Вот представьте, сидите вы в туалете, никого не трогаете и тут вламывается бабушка с криком: «Где фонарик?!»,– хватает что то с верхней полки и убегает. За ней бежит дедушка и схватив какой то коврик бежит к бабушке в комнату. Я где то на минуту застываю в ступоре на унитазе с вытаращенными глазами и бумагой в руках. Потом конечно интерес пересилил и я сунулась в бабушкину комнату. На балконе что то шуршит дедушка, махая фонариком, а к двери балкона прилипла бабушка. Я все же поинтересовалась что случилось вот и была ошарашена невероятной летучей мышью у которой размах крыльев сантиметров 50, чернющая шерсть и морда с невероятным количеством зубов да еще и по полу гупает как лошадь. Оказалось что это чудо–юдо залетело к бабушке на балкон и выдернуло ее из царства Морфея (это же как гупать то надо?) да еще и посмело ее напугать, та не будь дурой балкончик закрыла и деда позвала. Тот в свою очередь побежал за тряпкой, в итоге принес никчемную салфетку и был вынужден бежать второй раз. Второй раз он принес не менее гениальное приспособление — половик (я честно сочувствую мыше которая попалась бы в него) и поскакал дедуля третий раз за приспособлением поимки «мерзкого вампэра». Ну прибегаем мы такие с тряпкой, фонариком и бабушкой. Заперли нас на балконе с дедом, а сама к двери прилипла (то ли смотрит, то ли чтоб не вышли) и началось самое интересное. Где мышь мы то не знаем. По описанию бабушки эдакое чудо-юдо никуда и не пролезет то, эт нет каждую щель проверили, а мыши нет! Бабушка все кричит что мышь по полу чуть ли не в конвульсиях бился и что внизу искать нужно. Ну нет там никого и все, вот только мне все мерещиться что пищит кто то да не просто, а как бы волнами. Уже уходить хотели шторку потрусили и тут вижу что то шевельнулось. Я фонарик туда, а она там! Сидит засранка! Эта зараза все время на карнизе просидела и взгляд у нее эдакий насмешливый. Сидит себе мааалююсенькая, светло–серая и глазки бисеринками уши оттопырила. Ну дедушка стуло подставил в тряпку поймал к двери приставил жопой вверх чудо–юдо бабушке показывает да выкинул из окна. Ну мы посмеялись с бабушки что такую мелкую (может сантиметров семь в размахе) к чудовищу приравняла да разбрелись по своим комнатам. А я свет оставила да к телефону, а бабушка как заорет «К тебе летит!» И об пол кааак Гуп! Я подумала что бабушка тряпку кинула ну что б меня попугать, ан нет действительно мышь темно серая с коричневым мордой противной и крыльями сантиметров 12 в размахе ну здоровая короче. Я за телефон камеру врубаю. Света не хватает пока настроила дедушка подоспел кааак хватит ее, а она пищит зараза и выворачивается но тот мужественно продержался и снова выбросил с балкона. Вот пишу сейчас и время от времени вздрагиваю как представлю сколько бы пришлось перерывать если бы не нашли (что б вы представили там полки до потолка, куча свертков и коробок да и с другой стороны не лучше) счастье что так отделались!
LazyDeer

Колорадская битва

И нахлынуло войско Колорадское, полчища несметные. Да как набросились на поля картофельные, да началась война.
 Били мы Колорадов да не видно и конца–края войскам ихним. Били поля они наши да держится картофель русская. Да вот враг наш вечный как ударил по огородам нашим, да перевалил счет в ихнюю пользу. Да тут показались батальоны птиц певчих. Ударили те по войску Колорадскому. Били, били они врага общего да истощали совсем, отступили. А тех и не убавилось, вроде бы совсем не воевали, а картофель не та уже, головку наклонила.
 Да тут налетели звери лесные. Били, били Колорадов да с успехами не преуспели. Убежали звери в леса свои раны зализывать. А картофель и пожелтела совсем, так глядишь и совсем богатыри без продукта останутся. А Колорадов вроде как прибавляется.
 Да вот посоветовали нам с огорода соседнего оружие биологическое применить, ядами заморскими картофель обработать. Закупили мы то оружие заморское, да окропили картофель русскую, да так и начали Колорады дохнуть полчищами. Мы думали раз обернули врагов своих в бегство то и войне конец. Складно гадали, да не так сталось. Прихватили Колорады войска запасные, да набросились на поля с новыми силами. Да не те силы были. Взяли воины наши да захватили в плен их, а кого на месте зарубили.
 Допросили мы Колорадов да не сказали те ничего дельного. Да велено было королем нашим, казнить тварей богомерзких. Состоялась казнь на дороге великой, средь полей идущей. Хлынула кровь вражья на поля наши, да не спасся никто, все полегли. А мы победу отпраздновали, пир горой закатили. И я там была помидоры да картошку с полей спасенных ела. Сок по бороде тек, да в рот не попадал. Вот и сказке конец, а кто слушал молодец.
 Елена Летописная
LazyDeer

середа, 11 травня 2016 р.

Гріх

Камра тихо булькотіла на пательні, її аромат давно заполонив кожну щілину кабінету, ставши чимось рідним, майже домашнім. Ніч розлилась по бруківці тисячами вогнів, зелена луна відбилась у спокійних водах Хурона. Ця леді як завжди була чарівна у своїй простій чорній лоохі, що здатне вкрити увесь світ. З напівтемрявою кабінету різко контрастувало лілове лоохі Денного Обличчя Почесного Начальника. Хлопець тихо всміхався своїм думкам, але Макс був надто заклопотаний пошуком своїх газет, що б це помітити. Нарешті Нічне Обличчя зайняв своє місце в кріслі Почесного Начальника, а камра зайняла не менш почесне місце у двох чашках.
- О сер Макс, нарешті ви залишили спроби стати найбільш метушливою істотою і взялися до своїх справ, бо ця роль вже давно належить мені.
- Повірте, навіть і на думку не спало претендувати на ваше місце, а метушусь я лиш від того, що в мене сезонне загострення моєї цікавості.
- Любе моє чудовисько, чи можу я якось зарадити вашій хворобі?
- Якщо не вважаєте обтяжливим трохи попрацювати підручником з історії і донести до моєї скромної персони звідки в вас з’явився вираз «Грішні магістри», якщо у вас відсутня релігія?
- Оу, сер Макс, не варто прив’язувати гріх до релігії, це поняття виникло задовго до неї. Але релігія його вдало використала і навіть класифікувала. З самого початку гріх – це промах, це твоя дія чи бездіяльність, що принесе шкоду тобі особисто, але якісь мужі вирішили, що це не є вигідним. Вони самі вирішили, що є гріх, а що ні, загнали людей у ці рамки і змусили в них жити. Абсурд та й годі. Я як справжній егоіст вас запевняю – це є ні чим іншим як спробою відібрати у людини право на самовизначення.

Гріх – це те, що неможливо визначити і навіть не варто. В нього не має часу, бо це може статися будь коли. Ось зараз я, наприклад, лінюсь и це вже є гріх, це відбувалось, відбуваєтся нині, але завершиться з моєю смертю. А пам’ятаєш нашого знайомого Йонгі? Він зумів згрішити і після смерті, своїми мемуарами штовхнувши людей на дії, що ледь не зруйнували світ.
А що щодо кордонів? А чи є хоч десь кордони крім державних? Знову ж моя лінь, здавалося, гріх невеликий, але доки я насолоджуюсь камрою, десь у світі з’являється ще один грішний магістр. І ось вже на моїй совісті невинно вбиті душі. Але ось ще така ситуація. Менше ніж за місяць ти вбив десяток злочинців, людей, що ледь не полонили наше місто і через нестачу розуму майже його знищили. Чи можна вважати твій вчинок гріхом? Адже це вбивство. Але задля спасіння. І який тоді гріх вважати тяжчим? Мою лінь, яка погубила невинних людей, чи твоє вбивство, що врятувало мілони? Цікаво, чи не так? Про це можна довго сперечатись, але моя думка така: що кожен сам має обрати для себе за що себе картати. Наші магістри грішні не через війну, яку розпочали, а через те, що програли, промахнулись. А історію вже написали переможці.
Та залишимо цю тему, Макс, бо я занадто повиснув на твоїх вухах. Будь яка дія може бути гріхом відносно якоїсь людини і безгрішних не існує. І знаєш, як на мене це гріх не спробувати нових солодощів мадам Жержинди. Тож вперед, в нас попереду ціла ніч, на те що б насолодитися нашим грішним життям, бо для смерті усі люди рівні, навіть, самі благочестиві усе одно опиняться у тій самій коробці.

LazyDeer

неділя, 8 листопада 2015 р.

Моє знайомство з письменником Борисом Грінченком

Наш світ – це величезна шахматна дошка, де кожна фігура – це особистість, де все залежить від нашого ходу.
Я обожнюю будувати різні теорії. Це приємно робити, лежачи з чашечкою ароматного чаю під м’якеньким пледом, коли у полу темряві тебе оточує тиша, а дрімота муркоче у тебе на грудях, згорнувшись сірою кішкою. У такі моменти чомусь завжди хочеться подумати про життя, згадати усі свої помилки, придумати класні аргументи до вже програних суперечок, проаналізувати день, який минув, вигадати діалоги та події, яких ніколи не буде, і врешті-решт заспокоїтись. Але цей спокій недовгий, його кожен раз порушують якісь думки. Вони обожнюють шкребтись у затуманеному розумі, шурхотіти обривками моїх спогадів і підсовувати мені зовсім абсурдні ідеї. Але іноді у мою голову забігає якась маленька, сіренька думка. Вона може довго блукати десь у моїй підсвідомості, але колись вона все ж таки виповзає на світ божий і тихенько шепоче про щось своє. Зазвичай я не звертаю уваги на такі думки, але іноді прислухаюсь до того, що вона там бурмоче. Цього разу, думка мене зацікавила, я спритно схопила її за хвіст і потягнула на себе, не звертаючи уваги на її обурені вигуки.
Накрутивши хвіст на палець, я почала чекати, коли думка, нарешті, заспокоїться та почне будувати свою теорію, але вона не поспішала.
- Ну?
- Баранки гну, - передражнила мене думка, умиваючи свою маленьку мордочку. Від такого нахабства, я ледь не впустила хвіст, але швидко отямилась і продовжила діалог.
- Чому ти не починаєш будівництво, та і взагалі не розвиваєшся, уся така маленька, худенька, що аж на ладан дихаєш.
- А я не якась там дурниця, щоб самій існувати, мене годувати треба, бажано книжками. Обожнюю гризти граніт науки. – Оскалила думка немаленькі ікла, але швидко заспокоїлась і додала вже більш теплим тоном :
- Можеш просто зі мною поговорити.
- А про що?
- А про те, що найбільше бентежить. Пам’ятай, від мене нічого не приховаєш, і тобі вже прекрасно відомо, яке питання задати.
- Я не знаю.
- Знаєш. Але чомусь боїшся. – заявила думка – От що, слухай. Ти ознайомилася з творами Грінченка «Дзвоник» і «Каторжна», я знаю, що вони збентежили тебе, навіть, злякали. Жахливі книжки, страшні, але чому тобі було лячно? Це усього лише книжка – чорні закарлючки на білому папері,нічого особливого, але ти боїшся. Боїшся, бо знаєш – це може статись з кожним, і усе залежить від твого вибору.
- Але ж у долі тих дівчат винні не тільки вони, але й оточуючі. Якби…
- Якби, якби… Не існує ніяких»якби». Не перебивай. Так от, усе залежить від нашого вибору. Ти і сама про це думала, коли розробляла свою теорію гри. Увесь світ – це шахматна дошка, на якій стоять фігури-люди. Усе просто: кожен з нас робить крок, але ніколи не знає, на яку клітинку потрапить. Те що люди люблять називати «білими та чорними смугами» у своєму житті – усього лише клітинки, наслідки нашого вибору. Легко? Легко, тільки й ходи собі по цій дошці, і у тебе є можливість стати королем. А тепер уяви, що клітинки на дошці усі сірі, поруч рухаються якісь незрозумілі фігури, а коли ти перетинаєшся з ними, вони пропонують тобі зіграти у нарди, а у тебе в кишені лише колода карт. Що? Ти не розумієш? Але ж саме так і відбувається в житті. Ми йдемо своїм шляхом, відкриваємо свої чорні та білі клітинки. Але у цій грі ми не одні, і трапляються ситуації, коли усе на нашій дошці перевертається з ніг на голову з приходом однієї фігури. Це можуть бути нові люди, нові обставини, тощо, але факт у тому, що вони лізуть у НАШУ гру зі СВОЇМИ правилами, себто поглядами. Буває так, що ми ламаємося під цим натиском, здаємося більш сильній фігурі, буває, що тікаємо. Але не варто забувати, що будь який пішак може стати королем, не треба забувати, що це НАША гра, і НАША дошка, і тільки НАМ вирішувати, коли ми дійдемо кінця і займемо свій трон. Ти можеш стати сильною особистістю незалежно від оточуючих тебе людей, адже ти – король свого життя, тільки ти обираєш свій шлях і несеш за нього відповідальність, тільки ти обираєш: зламатись, чи іти далі, високо піднявши голову, з мужністю прокладаючи свою стежку. Ти не зможеш втекти від інших фігур, тобі усе одно доведеться з ними грати, але граючи, не забувай, програвай і ставай сильнішим, але ніколи не ламайся. Ті дівчата самі винні у своїй долі, бо кожна така фігура – це випробування, і проходять його тільки ті люди, що дійсно цього бажають, люди, що готові стати сильнішими.
LazyDeer

вівторок, 1 вересня 2015 р.

Мова якою не спілкуються стає мертвою

   Цікавий факт, що народ і мова нерозривно пов’язані між собою: не існує мови без народу, і навпаки – народу без мови. Мова – це скарб: вона є нашою історією та культурним спадком, бере участь у формуванні менталітету та традицій, допомагає усвідомити нашу належність до певної нації. На мою думку, мова є дзеркалом свого народу: вона відображає його характер. Наприклад, емоційні іспанці мають експресивну мову собі під стать. Тому вислів «народ, який втрачає свою мову, зникає» я сприймаю так, що разом з мовою ми позбуваємося тих характерних для нації особливостей, що у певній мірі притаманні кожній людині, і що визначають її, як громадянина певної держави. І тоді такий народ просто розчиняється у іншому.

   Мова вважається мертвою, якщо не має живих носіїв, для яких вона є рідною. Якщо не має народу, який на ній спілкується, то вона забувається і поступово зовсім зникає, як ,наприклад, діалекти знищених індіанських племен. Але буває так, що мертву мову вдається зберегти у пам’яті людей і використовувати у певних сферах. Прикладами таких мов є латина, яку використовують в науці, а також староцерковнослов'янська, якою користуються в релігії.

   На базі багатьох мертвих мов були утворені нові, а разом з ними і нові народи, які перейняли у своїх предків характерні риси, історію та традиції, але змінили їх, дописали, доповнили, та отримали вже нову націю.
LazyDeer

середа, 4 лютого 2015 р.

Какой спорт нужен человеку?



  Вопросы о том, какой спорт нужен человеку, какое место спорт должен занимать в жизни человека, как относится современный человек к спорту, имеют разные ответы, потому что у людей существуют  на это разные точки зрения.
  Несомненно, самым популярным спортом является бег. Вот встаешь ты утром, покушал, умылся, оделся и вперед бегать, потому что уже восемь ноль ноль, а до школы тебе еще пилить и пилить. Чем вам не утренняя пробежка? Вот и я говорю, отличный способ поддерживать себя в форме, а учитывая то, что просыпаю я каждое утро, то и пробежки у меня, естественно, регулярные. Ну а если оглянуться, то таких неудачников вы найдете вагон и маленькую тележку, но есть и такие, кто действительно серьезно тренируется по утрам. Таких людей я искренне уважаю, так как сама не способна оторвать свое седалище от дивана, что бы растрясти заржавелые косточки
 Бег, конечно же, я отношу к нужному виду спорта, туда же по моей милости отправляется плаванье (кому утонуть то хочется, да и красиво все-таки), борьба (без нее никак сейчас), велоспорт (Да здравствует чистый воздух!) и шахматы. Постараюсь объяснить свою точку зрения детальней. Плаванье, как и бег, укрепляет кардио систему, что очень важно для теперешнего поколения. Куда не плюнь, везде одни инвалиды, страдающие в свои-то четырнадцать такими заболеваниями сердца, какие старушкам и не снились. Знаю об этом не понаслышке, у самой таких знакомых больше пяти наберется. Что же насчет борьбы? Борьба штука важная, маньяков то развелось, ступить некуда, так что за себя уметь постоять нужно (ну и если что, за парня, конечно, вступиться, они у нас существа нежные). Далее у нас велоспорт. Ну тут все понятно, люблю я велосипеды, люблю и все. Во первых, это удобно, во вторых, красиво, практично, весело, полезно и т.к.д. по моему немалому, хочу сказать, списку. Все перечислять язык отсохнет, скажу только, что это действительно здорово, так что пересаживайтесь все на железного коня и вперед бороздить Киевские (и не только) дороги (опять-таки, возвращаясь к теме с маньяками, если с борьбой не сложилось, то всегда есть вероятность оторваться от преследования на своем двух колесном друге). И завершают мой самодельный список шахматы. Как по мне самый идеальный спорт: ни тебе изнурительных тренировок, ни тебе травм (если только противник не решит вас доской оглушить), только истинная красота разумов, столкнувшихся на шахматной доске, и больше десяти тысяч различных комбинаций, готовых воплотиться в жизнь легким движением руки одного из игроков.
  Что же насчет «бесполезного» спорта? Тут все просто. К таковому я отношу большинство показушного спорта: в первую очередь футбол, теннис и волейбол (и вовсе не потому, что я по мячу попасть не могу, вот не вижу в них смысла и все). Другое дело баскетбол. Вот это да, это круто. Десятка высоких, сильных, красивых парней проявляют чудеса ловкости, забрасывая трех очковые и вбивая в корзину "данки". Эх мечты, мечты… Но, увы, современное поколение ценит спорт по проще (тот же футбол, будь он не ладен) и относиться к нему всего лишь как к развлечению, что и порождает кучу бездарностей.
  Так какой же спорт нужен человеку? Как по мне, так человеку нужен тот спорт, к которому у него лежит душа, а остальное уже не важно.
LazyDeer